“Мені просто було несмачно. Дуже хотілось нагодувати людей смачною їжею” – каже Женя, що не маючи досвіду у гастрономії, заснувала кафе української кухні у м. Тауха.
Євгенія із міста Дніпро, що одна із 3ма дітьми переїхала до Німеччини на початку повномасштабного вторгнення, погодилась росповісти нам свою історію. Женя мала стабільну роботу та успішну кар’єру в Україні. В один день втративши все, не розгубилась та завдяки власним намірам, відкинувши страхи дуже швидко відкрила куточок української кухні в німецькому містечку Тауха. Що та як сприяло розвитку, які перепони були на її шляху, та які плани в неї на майбутнє, розкриваємо в інтерв’ю.
Розкажи коротко про свій приїзд у Німеччину? Коли та із ким ти прибула?
В Березні 2022 року ми прибули сюди із 3ма дітками: 21 рік був дочці, синові 12, та наймолодшому сину 1,5 рочки. Пам’ятаю цю поїздку дуже добре. Їхали кілька діб, потягами із купою пересадок. Дорогою старша дочка шукала місце, де можна зупинитись. Так ми випадково опинилися у Лейпцигу. Дочка сказала: “О, клас, я чула, що це дуже культурне місто”.
Пригадай свої перші враження від життя тут? Що було найважчим? В чому були труднощі?
Ну по-перше я їхала із маленькими рюкзаками на пару тижнів. Бо була впевнена, що наші хлопці швиденько всіх переможуть. Тому жодних прогнозів та планів тут на майбутнє не було взагалі. Складно, звісно, було із бюрократією, із тим, що все незрозуміле та повільне. Дякувати хоч англійською володіла, то трохи простіше було. Та із німецьки друзями нам пощастило, бо виявилася дуже добра та підтримуюча родина, що дуже багато у чому нам допомагали на початку.
Чим ти займалася в Україні? Де працювала до війни?
До 2008 року в мене був свій бізнес. Я займалась продажем та встановленням дверей та вікон. Потім сталась криза і мені довелося закрити це. Після цього я прийняла рішення не брати на себе таку відповідальність, та вирішила піти працювати за наймом. До війни я працювала топ менеджером в одній відомій охоронній компанії в м. Дніпро. Трохи навіть працювала віддалено звідси. Але потім, коли відкрила кафе, звільнилася.
Що було першим поштовхом для тебе, щоб відкрити кафе української кухні?
Несмачна їжа. Я просто була в шоці, наскільки несмачні виявилися тут самі продукти. А ще я швидко зрозуміла, що вони навіть не вміють поєднувати смаки між собою, щоб було гармонічно та цікаво. Ну та й сервіс, самі бачите, тут залишає бажати кращого. Чи завжди у вас в ресторані є на столі хоча б серветка? Неостаннім фактором біло наявність купи вільного часу. Я просто не можу сидіти без діла, я звикла працювати, я із 14 років на ринку підпрацьовувала. А глобально хотілося якесь українське ком’юніті замутити, об’єднати всіх в одному місці, щоб всім було смачно, душевно та весело. Я прагнула очертити якесь таке “наше коло”, де ми б могли більш комфортно себе почувати, розмовляти своєю мовою, їсти звичну їжу.
Що мотивувало до дій? Що та хто можливо допоміг?
Взагалі на початку не було таких думок прям відкривати тут бізнес. Бо незнання законів, відсутність грошей на початок справи, це звісно зупиняло. Та якось я обмолвилась до своїх німецьких друзів, що мені просто шкода, те що вони ніколи не їли смачного борща та вареників. І моя німкеня відповідає: “Так це ж хороша ідея. Чому ні, Женя? Давай, я допоможу тобі”. Із травня 2022 року ми почали вже шукати приміщення та все підготовлювати. Дуже пробивна та активна жіночка мені трапилась у помічниці, тому так швидко все вдалося організувати.
Які перепони були на шляху? Чи був страх, невпевненність, бажання припинити? Як ти із цим впоралась?
Я по життю не знаю, що таке страх, дякувати Богові. Та і невпевненості мабуть що й також не було. Навпаки, я була сильно впевнена, що це буде найкрутіше місце. Єдине, що мене постійно бентежило, це відсутність повного контролю над справами. Адже через не володіння мовою наді мною постійно був контроль, якого я не люблю. Перепони чесно кажучи були кожен день якісь. Та це через відсутність досвіду. Наприклад, не всі дозволи одразу отримали і могли трапитись великі штрафи. Але якось Бог беріг та люди розуміючі траплялися, тому все вдавалося владнати. Із бухгалтерією та податками мені допомогли спеціально навчені люди, звісно.
Гастробізнес на твою думку тут у Німеччині: більше головного болю чи класна ідея?
Це дуже класна ідея. Але подавати цей бізнес треба індивідуально, щоб не було як під копірку однакові кафешки. Велосипед не варто вигадувати, можна і скопіювати якусь ідею чи бачення, але додати якусь фішку, аутентичність, особливість, і це злетить. Я вважаю, що треба відкривати тут українське одне за одним: пиріжкові, варенишні, бістрошки, круті дорогі ресторани. Треба привчати німців до гарної їжі та сервісу.
Чи боїшся ти конкуренції?
Ні. Я вже назавжди буду у цьому перша. Якщо копіюватимуть – на здоров’я. Я вже свою нішу зайняла, своїх людей та клієнтів знайшла. Бо до мене йдуть то йтимуть на мою енергетику. І коли є різноманіття, це абсолютно нормально. А моє від мене не піде, ніколи.
Чому ти прийняла рішення призупинити діяльність?
Мені дуже не вистачало німецької мови. Бо коли до мене приходили німецькі клієнти, їм дуже хотілося спілкуватися, а мені було важко. По-друге, я хочу зараз піти десь працювати в ресторані місцевому, щоб зрозуміти як то кажуть “кухню із середини”, отримати досвід. Ну і неостаннім є те, що я наразі кайфую, оскільки живу без перегонів. Бо вперше в житті прислухаюся до себе та насолоджуюсь тим, що роблю. Я займаюсь собою та дітьми, це дуже приємні відчуття.
Твоє побажання або наставлення до біженців з України, які наразі у розгубленому стані та не можуть знайти себе?
Якщо серйозно, то спочатку треба знайти себе. Тобто щиро подивитися та відповісти собі на питання про які важко думати. На мою думку завжди треба йти туди, де страшно, бо там наш розвиток. Найперше, це вивчення мови. Якомога більше часу треба цьому приділити. Далі треба уважно вивчити сферу, в якій ви хочете тут відкрити бізнес. Найкраще це піти працювати в цьому напрямку, щоб подивитися на процеси із середини, отримати розуміння та досвід. Обов’язково та максимально детально розписати бізнес план. Бо як показує практика всі “прикиди в голові” не працюють. Звісно не боятися та домовлятися, йти на перемовини із оточенням, бути відкритими до Всесвіту. Якщо ідея щира, екологічна та бажана, то ви навіть не можете уявити звідки прийдуть потрібні зв’язки та ресурси. В тих, в кого діти, а тим паче малі діти, подбайте про це заздалегідь, організуйте цей процес. Щоб потім не корити себе за відсутність себе у житті дітей, треба вміти це налагоджувати.
Як ти бачиш себе надалі тут у Німеччині?
Як виявилось, то мені готовка по кайфу (хоча вдома в мене завжди готував чоловік), і мені її наразі не вистачає. Тому я по-трошку приймаю замовлення на кейтерінг. Ну ось є таке бажання в мене нагодувати місцевих нормальною їжею, показати, як воно може бути. Та й треба потроху заробляти, бо ідея в мене глобальна. Це має бути великий, крутий український ресторан. В якому буде і караоке, і якісь камерні концерти, і дискотека, і, і, і … Як в нас, знаєш. Такий собі куточок, острівок українськості у Лейпцигу.
Ми щиро дякуємо Євгенії за інтерв’ю. Бажаємо подальшого розвитку, натхнення та успіху. Женя охоче погодилась залишити свої контакти. Тому за бажанням із нею можна зв’язатися за телефоном 017663458857 або написати в інстаграм.
