“Про таке життя яке в мене було, можна було тільки мріяти, я вважаю. В якийсь момент я вимушена була змиритися, що я втратила все. Я довго розмірковувала, що можливо станеться так і я ніколи вже не повернусь до сфери івентів ” – каже Юля, телеведуча та організаторка івентів.
Ми поспілкувались із Юлією Стасенко із міста Дніпро, яка до війни близько 15 років працювала в івент сфері. Була телеведучою та організатором заходів, мала декілька власних інформативних проектів. Опинившись в Німеччині на якийсь час відчула, що все зруйновано. Але завдяки своїй активності та ініціативності почала організовувати та проводити власні заходи та реалізовувати проекти. Наразі працює як самозайнята у івент сфері. Як Юля повернулася до улюбленої справи далеко від України, що та хто їй допомагав, та які мотиваційні поради вона дає українським біженцям, розповідаємо в інтерв’ю.
Те що ти ведуча та організаторка заходів, це ми знаємо, але це ще не все, так? Чим ти займалась до початку війни?
Я журналіст за освітою і в Україні я багато років працювала як репортер, а потім й як ведуча на телебаченні. Останні рік перед війною додався проект про підприємців “бізнес бранч”. Паралельно із цим я близько 13 років активно працювала у івент сфері: організовувала та проводила різноманітні заходи. Від днів народжень до великих бізнес конференцій. Так мені пощастило познайомитися не лише із відомими українськими діячами, а із міжнародними спікерами. Як то Джон Кехо, Джо Діспенза, наприклад.
Розкажи коротко про свій приїзд у Німеччину? Коли та з ким ти прибула?
Перші 2 тижні після початку повномасштабного вторгнення мені було дуже важко. Повна незрозумілість із роботою, страх за близьких, тривожні новини, які я бачила “із середини”. Я зрозуміла, що я не вивожу, що я не живу, а існую. А мені треба жити. То я одного дня приїхала із роботи, склала швидко валізу, документи, посадила сина в машину і поїхали в нікуди. Це було на початку березня 2022 го. Особливих планів їхати за кордон в мене було. Так сталося, що подруга поїхала сюди і запросила мене разом. Спочатку думала, що на місяць може на розвідку поїду і все. А потім як закрутилось…
Якими проектами та проведеними заходами тут у Німеччині ти на сьогодні вже можеш пишатись, та сказати, що вони успішно пройшли?
Слухай, ну взагалі все, що тут почало зі мною відбуватися це часто були якісь дива. Бо я насправді на початку була у сильно пригніченому стані, мені нічого не хотілось. Але я точно мала на меті бажання допомогти іншим. Так, я ще навесні 2022 побачила в чатах підтримки, що в нас планується запис кліпу на пісню “Ой у лузі червона калина”, мені вдалося цей проект довести до кінця. Потім цей кліп отримав приз глядацьких симпатій в Америці на конкурсі відеоробіт. Через деякий час мені запропонували взяти роль у документальному фільмі. Там йшлося про українських жінок, що вимушено покинули Україну. Та коли цей фільм презентували я мала щастя бути серед гостей і в мене брали інтерв’ю як у учасниці. Стрічка також мала успіх і потрапила у десятку найкращих документальних фільмів 2023 року у Німеччині. Потім майже рік була ведучою на ігрових Квізах. Колись раптом мені зателефонувала подруга і попросила провести благодійний концерт у Берліні. Я погодилась, було дуже круто та драйвово.
Пригадай свої перші враження від життя тут? Що було найважчим? В чому були труднощі?
Та все було важко: інша мова, менталітет, бюрократія. Оце усвідомлення, що тобі із нуля все треба швидко побудувати, на що зазвичай йдуть роки, це дуже важко було. Пошук житла, побут, нова школа дитині (йому було тоді 12 років), розставання із рідними та друзями.
Чи розглядала ти себе тут як спеціаліста, яким була в Україні? Чи зрозуміла, що будеш шукати новий шлях?
В мене були періоди ще до війни, коли я пробувала піти з телебачення і працювати в різних компаніях. Як то івент менеджером, чи піар директором, наприклад. Але мене постійно закидало назад. То в якийсь момент я зрозуміла, що моя професія для мене це більше аніж робота чи бізнес. Це по суті частина мене, я в цьому відчуваю своє призначення. Мій поклик це вести за собою людей, допомагати їм ставати кращими, робити їх життя позитивним. Тому як би там не поверталось життя, я розумію, що івенти та заходи назавжди моє, я тут відчуваю себе як риба у воді, я сумую без цього.
Що мотивує тебе до дій? Що та хто можливо допомогає?
Люди. Мені вдається бачити їх потреби та відчувати настрої. Наприклад, наразі є велика проблема серед наших українців тут, щодо відсутності достатньої кількості інформації. Тому я організовую багато інформаційних заходів на різні тематики, що актуальні біженцям. Декому потрібен якийсь поштовх до дій, вказівка направлення, коригування курсу так би мовити. Для цього формат бізнес-конференції ідеально підходить. Також є необхідність та поклик збиратися, щось робити разом, щоб відчувалось “як вдома”. Для цього було в нас вже кілька заходів, в тому числі “Вечорниці”.
Твоє побажання або наставлення до біженців з України, які наразі у розгубленому стані та не можуть знайти себе?
По-перше сконцентруватися на сьогоднішньому дні. Не повертатися сильно у минуле, це дуже важкий тягар та вганяє в депресію. Не надто перейматися тим, що буде. Майбутнього ніхто не знає: яким чином, в який спосіб та за який кошт те чи інше станеться, невідомо. Від нас залежить тільки сьогодні. Все, що ми можемо взяти із сьогоднішнього дня, треба обов’язково брати та скористатися цим. І таким чином ми можемо сформувати своє бажане майбутнє: що я хочу, куди волію рухатись, чим займатись, скільки заробляти, тощо. Та треба намагатися не впадати в активні роздуми та прорахунки майбутнього, бо через страхи, воно нерідко здається негативним та невизначеним. І це виступає сильними гальмами, щоб насолодитись сьогоденням, тим, що вже маєш. Аби цього уникнути треба маленькими крочками продубобувати свої плани, починаючи із поточного дня. І от коли ти починаєш діяти, тоді зникають всі страхи. У ваших діях немає страху, він є тільки в думках та у процесі очікування невідомості. Також важливо не забувати про свої бажання, мати їх завжди на думці, формувати навколо них свою реальність. Це дуже важливо, адже це про вибір себе, про відсутність зради головній людині – собі. Дуже бажано уникати депресивних станів. У такій ситуації нічого продуктивного зробити не вийде. Ще один класний на мою думку засіб боротьби зі страхами – знання. Чогось не знаєте – шукайте інформацію та вивчайте це. Знайдіть шлях, що допоможе побороти незнання та відповідно й невизначеність. Ну і пробуйте. Чим більше, тим краще. Якщо ви не спробуєте, то як ви дізнаєтесь, що воно вийшло чи ні? Свій потенціал треба випробовувати. Поставити виклик: “а на що я здатен взагалі?”. І не важливо скільки вам років, можливо саме ви можете зробити це прорив.
Як ти бачиш себе надалі тут у Німеччині?
Я тільки почала реалізовувати тут свій потенціал, і тому просто навіть цікаво, як воно все розвернеться. Також я не виключаю можливості, що мій проект потерпить фіаско. Та навіть через страх та незрозумілості я все ж таки йду вперед. В мене є задум створити тут велику агенцію із високим рівнем сервісу та широким спектром послуг. Ще рік-два і наші дівчата активно почнуть виходити тут заміж. А там вже і хрестини з іменинами підуть. І взагалі я нещодавно дійшла висновку, що хочу мати за міссюю служіння іншим. Неважливо через який шлях: чи то мій блог, чи то мої заходи, моя подача інформації, тощо.
Ми щиро дякуємо Юлії за інтерв’ю. Бажаємо подальшого розвитку, натхнення та успіху. Юлія охоче погодилась залишити свої контакти. Тому за бажанням із нею можна зв’язатися через інстаграм.
