Серед сотень історій, які ми чуємо щодня від українських біженців у Німеччині, кожна особлива. Та розповідь Клари, молодої мами, що самотужки виховує дитину, зачіпає за живе. Її життя в приймальному пункті Тегель — це боротьба за спокій і майбутнє.
Клара (20 років), Кіровоград.
Я вже рік і вісім місяців живу в Німеччині, у пункті прийому біженців Тегель. Приїхала сюди вагітною, а пізніше, вже після короткої поїздки в Україну, повернулась із новонародженим малям. Це мало бути новим етапом нашого життя. Але коли я повернулася, чоловік… він просто відмовився від нас. Тепер я сама виховую дитину.
- Із яким питанням ви звернулись до консультантів вперше?
Найбільше мене тоді турбували всі заяви й формуляри для постановки на Джобцентр. Це здавалось чимось неймовірно складним і зовсім недосяжним.
- Яку допомогу ви очікували отримати, коли звернулися за консультацією до центру?
Чесно? Я думала, що мені просто дадуть список анкет і скажуть: “Ось, заповнюй”. Але я дуже помилялась. Мені не лише допомогли із заповненням, але й пояснили кожну дрібницю, навчили, як підписати конверт, як скласти документи. Відповіли на всі мої запитання. І знаєте, відтоді я ходжу сюди, як кажуть, “як на роботу”. Мені тут комфортно, я відчуваю підтримку.
- Чи були труднощі або незрозумілі моменти під час консультації?
Так, труднощі виникали. Але це не через співробітників центру. Джобцентр іноді надсилає такі відповіді, що розібратися у них — справжній виклик. Це доводило мене до розпачу, але я завжди знала, що тут мене вислухають і допоможуть. Ми разом писали листи за листами з проханнями про роз’яснення, і поступово все вирішувалося. Навіть сьогодні я знову тут із черговим питанням до Джобцентру.
- Що б ви хотіли відзначити чи побажати в роботі центру?
Головне моє побажання — щоб ви не закривались. Бо без вас у Тегелі буде просто неможливо вижити. Тут є старенькі, люди, які погано ходять, мами з маленькими дітьми, як я. Нам потрібна ця підтримка. Ваші співробітники знають, як допомогти: зробити копії, написати листа, правильно підготувати документи.
Життя в Тегелі Клара вважає складним. Особливо з маленькою дитиною. Якщо треба хоч на хвилинку відійти, наприклад, прийти на консультацію, доводиться просити соціального працівника доглянути за дитиною. Але й він не може довго допомагати.
“Знаєте, інколи здається, що цей пункт прийому — це як зона між життям і невідомістю. Але завдяки людям, які тут працюють, я тримаюсь. Бо є ті, хто розуміє й простягає руку допомоги”, – каже клієнтка із вдячністю.
Історії біженців — це мозаїка із болю, надії та щоденної боротьби. Наталя, мати двох дітей, знайшла в собі сили почати нове життя в Німеччині. Її розповідь — про перепони, які долаються завдяки підтримці і людяності.
Наталя (42 роки).
Я приїхала до Німеччини не так давно — 5 червня 2024 року. Разом із дітьми, без чоловіка, лише з кількома валізами і великим страхом перед майбутнім. Ми опинилися в пункті прийому в Тегелі, і для мене це стало новим етапом життя, який я маю збудувати з нуля.
- Як давно та з ким ви приїхали до Німеччини?
Я приїхала разом із дітьми, бо вдома в Україні стало небезпечно. Ми мусили все залишити, але найважливіше — це діти, тому я зробила все, щоб вони були в безпеці.
- Із яким питанням ви прийшли до консультантів?
Я була у відчаї. Коли ми стали на облік у соціальній службі, там зробили помилку в моєму прізвищі, і всі послідуючі документи теж виявилися з цією помилкою. Мені сказали, що все треба переробляти. Я зовсім не знала, що робити, але в центрі мені допомогли. Дівчата понаписували всі потрібні листи, пояснили кожен крок. Я навіть не очікувала, що так швидко можна було розв’язати це питання.
- Чи була надана вам допомога корисною, зрозумілою та достатньою? Що саме вам допомогло найбільше?
Дуже корисною. Найбільше мене вразило те, як зі мною спілкувалися. Дівчина, яка мені допомогла, була такою чемною і турботливою, наче я їй родичка. У чужій країні, де ти почуваєшся самотньо й розгублено, це було надзвичайно важливо.
- Чи виникали у вас труднощі або незрозумілі моменти під час консультації?
Ні, жодних труднощів не було. Всі спеціалісти тут привітні й професійні. Кожного разу, коли я приходжу, я впевнена, що отримаю потрібну допомогу. Головне — отримати термін на консультацію, бо багато людей, і я це зрозуміло. Але зручно, що є попередній запис, це рятує.
- Що б ви хотіли відзначити чи побажати в роботі центру?
Мені здається, що нічого змінювати не треба. Для нас, жителів Тегеля, цей центр — справжній рятувальний круг. Ми не відчуваємо себе покинутими, бо знаємо: якщо виникнуть проблеми з документами чи інші труднощі, тут завжди допоможуть. Я щиро дякую вам за це.
“Життя в Тегелі — це випробування. Але коли поруч є ті, хто готовий допомогти, навіть найважчі дні стають трішки легшими. Усе, чого я хочу зараз, — це спокій і стабільність для моїх дітей. І я щиро вірю, що крок за кроком ми це здобудемо”, – із надією в очах говорить Наталя.
Життя Людмили — це історія сили, витримки та віри у краще майбутнє. У свої 76 років вона пережила довгі мандри, серйозну хворобу та виклики нового життя в Німеччині. Але її оптимізм і стійкість залишаються непохитними.
Любов (76 років), Харків.
Коли почалась війна, я одразу зрозуміла: треба рятувати документи дочки та онуків. У Харкові було напружено, небезпечно, все змінювалось дуже швидко. Я вирушила через Варшаву, але на пересадці захворіла на ковід. Хвороба була важкою, і я довго оговтувалась після неї. Потім ще якийсь час залишалась на Кіпрі, де живе моя дочка. Але через клімат і прострочені документи, які потребували оновлення, довелося затриматися. Коли все було готове, я вирушила до Німеччини.
- Як давно ви приїхали до Німеччини?
У вересні 2024 року. Летіла через Бранденбург, але там мене затримала поліція. Мої документи перевірили, і спершу мене направили в інший табір, а вже потім сюди, в Тегель.
- Із яким питанням ви звернулися до консультантів?
Мені потрібно було оформити всі первинні документи, але я нічого не розуміла, що і як робити. Мені сказали, що в цьому центрі можна отримати допомогу, і я вирішила звернутися.
- Яку допомогу ви очікували отримати, коли звернулися за консультацією до центру?
Я нічого особливого не очікувала, просто сподівалась, що підкажуть. Але співробітники центру перевершили всі мої очікування. Вони не тільки заповнили всі документи, але й самі зателефонували в мій соціаламт, щоб з’ясувати важливі деталі. Я залишилася дуже задоволеною.
- Що б ви хотіли відзначити чи змінити в роботі центру?
До ваших дівчат у мене жодних питань — вони просто умнічки. Працюють, як бджілки, дуже допомагають. Але от у мене є проблема з соціалом. Ми вже двічі писали туди листи з проханням виділити кошти на одяг, але результату немає. Подивіться самі: я досі ходжу в літньому взутті, хоча зараз уже листопад.
- Як ви почуваєтеся у Тегелі?
Проживаю з жінками з Харкова, і це дуже підтримує. Завжди є з ким поспілкуватися, поділитися переживаннями чи навіть просто згадати рідний дім. Особливих зауважень щодо умов немає. Я налаштована позитивно, бо знаю, що все закінчиться і буде добре. Головне — вірити.
Попри всі труднощі, Любов випромінює тепло й оптимізм. Її історія — це приклад того, як, незважаючи на вік і випробування, людина може зберігати гідність, силу та надію на краще.
Надія — яскравий приклад того, як сила духу може перемагати будь-які перешкоди. У свої 74 роки, незважаючи на складнощі війни, переїздів та життя на інвалідному візку, вона залишається активною, відкритою до нового й надзвичайно позитивною людиною.
Надія (74 роки), Чернігів.
Я нічого не боюся і все кажу. Я не злочинниця, а просто людина, яка шукає своє місце в цьому хаосі.
- Як давно ви приїхали до Німеччини?
Я приїхала 5 квітня 2024 року. Історія в мене цікава. Насправді я поверталась додому з гостей, але коли була у Варшаві, почула, що вдома знову стріляють, і вирішила змінити маршрут. Думаю, поїду-но я в Берлін, цікаво ж подивитись, як там столиця Німеччини живе (сміється). На вокзалі зустріла поліцейського, який підказав мені, куди їхати, і так я опинилась у Тегелі. Тут я не раз просила, щоб мене направили в маленьке село, бо там мені було б спокійніше. Але поки що тримають тут.
- Із яким питанням ви звернулися до консультантів?
Спочатку треба було оформитися в місцевому соціальному центрі. Але з цими паперами — нічого не зрозуміло. Попросила допомоги, а вони кажуть: “Не положено нам заповнювати, самі якось”. Дуже неприємно стало. Думаю, а нащо ж вони тут сидять? Добре, що я знайшла ваш центр. Ваші дівчата швидко і чітко все оформили, допомогли зі всіма питаннями.
- Чи були у вас якісь сподівання або очікування, коли ви зверталися по допомогу?
Я завжди живу з позитивом, тому очікувала тільки найкращого. І мої сподівання справдились — мені дуже допомогли.
- Чи була надана вам допомога корисною, зрозумілою та достатньою? Що саме вам допомогло найбільше?
О, звісно. Дівчата навіть листи за мене відправляли, бо в мене тоді не було грошей навіть на конверти.
- Чи виникали у вас труднощі або незрозумілі моменти під час консультації?
У мене труднощів ніколи не було. Я ж дурних питань не ставлю. Якщо треба чекати — добре, я не поспішаю. Все, що дівчата просять зробити, я роблю. Завжди все записую, щоб не гаяти чужий час. Тому порозуміння у нас завжди є.
- Як вам живеться у Тегелі?
Більш-менш нормально, бо в мене своя душова, і там чисто. Але загалом умови важкі. Не прибрано, білизна валяється брудна, їдальня в безладі, їжа незрозуміла. Світло горить і вдень, і вночі. Меблів немає зовсім, навіть речі ніде повісити. І медицина тут жахлива. Я потребую постійного нагляду лікаря, але не можу до нього потрапити. До того ж, із виплатами постійно проблеми — кілька разів уже гроші “зникали”, і я ходжу розбиратись. Моє враження таке: якщо не можете обслужити стільки людей, скільки тут є, то нащо берете ще більше?
- Що б ви хотіли побажати чи змінити в роботі центру?
Було б добре, якби центр мав більше консультантів або хоча б ще одну кімнату для очікування. Узимку стояти на вітру в черзі дуже важко. І, будь ласка, не закривайтеся. Ми тут без вас нікуди.
Попри всі труднощі, Надія залишається надзвичайно активною та впевненою в собі. Вона не боїться висловлювати свою думку, захищати свої права та йти вперед. Її оптимізм і сила духу — це приклад того, як навіть у найважчих обставинах можна залишатися людиною з великої літери.
Алла та її чоловік Андрій — яскравий приклад того, як навіть у складних обставинах можна залишатися активними, турбуватися про інших і бути джерелом позитиву для оточення. Ця подружня пара не просто адаптується до нових умов, а ще й надихає інших на добрі справи.
Алла (78) та Андрій (77), Хмельницький, Гостомель.
Ми не можемо сидіти без діла. Андрій організував тут спортивний гурток для дітей, а я розважаю малечу, граюсь із ними. Ми тут усіх знаємо поіменно й завжди намагаємось підтримати.
- Як давно ви приїхали до Німеччини?
Ми приїхали 28 серпня 2024 року. Їхали автобусом до Берліна, але зовсім не знали, куди далі. Запитали в людей, і нам просто заплатили за таксі, щоб ми доїхали сюди, у Тегель.
- Із яким першим питанням ви звернулися до консультантів?
Спочатку треба було вирішити проблеми зі здоров’ям. Ваші співробітники дуже швидко допомогли нам оформитися як біженцям і отримати страховку. Це було важливо, бо нам із Андрієм потрібен постійний медичний догляд. Потім була ще одна проблема — Андрій загубив телефон, а разом із ним і всі контакти, потрібні для отримання пенсії. Ваші консультанти допомогли усе відновити, і це було справжнє полегшення та врятування.
- Чи виникали у вас труднощі або незрозумілі моменти під час консультації?
Зовсім ні. Навпаки, коли ми приходили, нас завжди зустрічали з привітними усмішками. Усе пояснювали й швидко допомагали вирішити будь-які питання. Андрію важко ходити, але тут усе так організовано, що ми можемо швидко отримати консультацію. За це ми дуже вдячні.
- Що б ви хотіли побажати центру в подальшій роботі?
Серед всіх служб, що тут, ви найкращі. Ми дуже сподіваємося, що ваш центр не закриється. Для нас це справжній порятунок. Їздити в офіс у місто нам складно, а тут допомога завжди поруч.
- Як вам живеться в Тегелі?
Чесно кажучи, важко. Дуже багато бруду, є грубі люди. Нам бракує дозвілля для людей похилого віку. Було б добре, якби були якісь гуртки чи заняття для нас, телевізор. Але ми не скаржимося. Робимо те, що можемо: Андрій займається із дітьми, а я підтримую мам із малечею.
Алла і Андрій — це не просто біженці, а люди, які перетворюють свій досвід на щось позитивне. Вони допомагають іншим, зберігаючи оптимізм і силу духу, і вдячні за будь-яку допомогу, яку отримують. Їхні історії — це нагадування про те, що доброта й активність завжди знайдуть своє місце навіть у найскладніших умовах.
Ми щиро дякуємо всім нашим героям за їхню відкритість, сміливість і готовність поділитися своїми історіями. Ваші розповіді — це приклади стійкості, людяності й оптимізму, які надихають і підтримують. Бажаємо вам і вашим близьким сил, спокою та світлого майбутнього!
Інтерв’ю проводила та редагувала співробітниця проекту LaruHelps@TXL Тете Алла. Місце та час проведення – територія центру прийому біженців Тегель, листопад 2024 року.